Вдаримо Параджановим по «Аватару»

Ну, думаю, «Аватар» або «Сутінки» ви вже подивились. Так само, як і більшість українців віком від 15 до 25. До речі, кажуть, що на синіх чоловічків в мережах IMAX ще й досі важко дістати квитки…

Навряд чи так само жадібним хтось нині буде до квитків на ретроспективи «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова чи «Землі» Олександра Довженка. Або, наприклад, до фільмів Фелліні та Кустуриці, якщо говорити про зарубіжний кінематограф. Коротше, ми звикли хавати попсу та екшн разом із поп-корном, не дуже напружуючи мізки. Типу орієнтуємось на Хічкока, який казав, що кіно має бути таке, аби дупа не встигла заболіти. Проте іноді усе ж прокидається потяг до прекрасного. Прокинувся? Ну, тоді дуже рекомендую «Тіні забутих предків» Параджанова.

Розповідати про історію фільму, думаю, зайве, Google видасть набагато більше інформації, ніж я. Я радше скажу про враження. Бо, якщо чесно, мені важко уявити, як можна було ТАК зняти, ТАК передати не просто зовнішній бік традиційного гуцульського життя, а саму його суть, саме світовідчуття. Щоби зрозуміти все це, треба народитися гуцулом або принаймні побувати у Карпатах і відчути їх серцем. Параджанов якраз і був – не побоюся цього слова – закоханий у Гуцульщину. Саме тому йому вдалося майже неможливе. Власне, фільм постав із величезної любові та захоплення Карпатами Коцюбинського та надзвичайного таланту режисера, який зумів перетворити майстерно написаний і майже магічний текст у захоплюючо-заворожуючий відеоряд. Скажу одразу: без прочитання «Тіней…» Коцюбинського (і бажано неодноразового!) фільм зрозуміти неможливо. Плюс бажано володіти гуцульськими говірками й мати гарний слух, бо музика голосніша, ніж репліки героїв. Але, повірте, якщо прохаваєте, в чому ізюм, вважатимете себе крутим.

Знаєте, люди, які казали мені, що дивились «Тіні…», найчастіше або геть нічого не зрозуміли і їм не сподобалося, або, знов-таки, ні фіґа не зрозуміли, але при цьому вийо*** і  з великими й розумними очима запевняють, що «ета круто, сплашной імпрєсіанізм, абалдєть і т.д. і т.п.». Проблема, знову ж, у нерозумінні самого твору. «Тіні забутих предків» іноді примітивно й поверхово сприймають як «Ромео і Джульєтту» по-гуцульськи: ну були собі Іван і Марічка з ворожих родів, ну кохали одне одного, вона трагічно загинула, а він трагічно страждав і потім – теж трагічно – загинув. Усе на тлі чудових гірських пейзажів. Усе дуже романтично. Насправді ж Коцюбинський, а за ним і Параджанов, потужно передали те, що називається «міфомисленням». Герої живуть у величезному світі природи,  легенд, духів і міфічних істот. Іванко й Марічка чують голос сокири у лісі, мелодію щезника, щиро вірять у «нявок» та інших лісових духів. Для них життя – це незрівнянно більше, ніж буденні стосунки та клопоти.  А численні гуцульські обряди, показані у фільмі – це засіб зв’язку із силами, що діють у цьому світі. Саме тому немає випадкових рухів у тому барвистому танці життя. Все сповнене особливого, сказати б, сакрального змісту.

Дуже яскравий момент, коли  Іван працює на полонині з вівчарями. Сильні чоловічі руки виймають голову сиру із діжі та ніжно, з турботою, неквапом обмивають його, мов новонароджену дитину. І оця звичайна, буденна  дія набуває якогось містичного забарвлення.  Саме це мене зачепило у «Тінях…» – шкода за тим, що ми не вміємо так жити. Ми не знаходимо гармонії з оточуючим світом, не бачимо і не чуємо половину того, що відбувається навкруги, бо ми – самі по собі і не можемо усвідомити себе деталлю цього світу. Сучасна людина вся із себе така індивідуальна та окрема, і от вона сидить у своїй мильній бульбашці, дивиться навкруги і хрініє від того, що самотня, ніхто не розуміє і все навколо – вороже. Герої «Тіней…» живуть по-іншому. Саме тому й «забуті предки»: змальовано спосіб життя, що поступово відходить.

«Тіні…» – твір імпресіоністичний, тобто такий, що будується на почуттях та враженнях, і це дуже класно передав режисер. Просто суперові  кадри, де глядач бачить картинку «зсередини» – то з води, то з-поміж дерев, то очима героя (мовби крізь кров у сцені, коли гине в бійці Петро Палійчук). Ще один класно знятий момент – коли дивишся, як усе червоно-чорно, обривчасто, уповільнено пливе перед очима у Івана після бійки з мольфаром у корчмі. Окремі сцени нагадують калейдоскоп: весняні гуляння, кадри, коли Іван косить траву – все просто змішується, миготить кольорами, рухом. А ще у фільмі багато моментів, які просто чіпляють за живе. Дуже ніжна, прониклива сцена, коли Іван, кохаючись із Марічкою (знято надзвичайно цнотливо, про неминучість акту кохання глядач радше здогадується), годує її з руки ягодами.

Ще – коли вони бачаться востаннє, і Марічка залишається стояти під літнім дощем (тут дуже класно зіграла Кадочнікова, усі почуття просто написані на обличчі).

Коли Іван, уже після одруження, на різдвяних гуляннях бачить хрест, який сам поставив на могилі коханої, і косулю біля нього.

Це взагалі моторошна сцена: проходять ряджені, серед них – Смерть. Глядач бачить оцей хрест із косулею, а Смерть несподівано зупиняється і повільно знімає маску. Під маскою – Іван. Образ смерті, до речі, проходить через увесь фільм, але я би не сказала, що це робить його однозначно похмурим і трагічним. Смерть – то ще одна складова величезного світу, в якому все відбувається за своїми законами, ще один шматочок мозаїки, без якого не буде гармонії, цілої картинки.

Окремо варто сказати про музику та гру акторів. Музика Мирослава Скорика – то дійсно шедевр, але мені найбільше сподобалося те, що у «Тінях…» багато народних пісень, гри на музичних інструментах, розмовної мови. Немає штучності, «прилизаності». Гуцули – справжні. Масовки, кадри праці, спів – усе це місцевий люд, а не професійні актори чи співаки (без них, ясно, не обійшлося, але справжній автентичний дух вони самі би не змогли передати).

Актори  підібрані класно, от тільки Миколайчук для мене ніяк не вписується в образ Івана. Зіграв він однозначно суперово, але чисто зовнішньо головного героя я уявляла геть іншим. Ось Іванко-хлопчик на початку фільму – те, що треба. Але, зрештою, це дуже суб’єктивно: часом зовнішність персонажа уявляється саме так, а не інакше, і при цьому фантазія розходиться з авторським описом. А ось Марічку і мольфара Юру, яких зіграли Лариса Кадочнікова та Спартак Багішвілі, я майже такими і уявляла. Ще дуже сподобався актор, який грав Петра Палійчука (навіть не знаю, чому він мені запам’ятався, там усієї ролі на дві хвилини).

«Тіні забутих предків» однозначно варто подивитися. Хоча би заради цікавості. Не факт, що одразу все буде зрозуміло. Коли я вперше переглянула «Тіні…», питань була просто купа, при тому, що перед тим дуже детально вивчила повість Коцюбинського. А ті, хто скаже, що кіно без синіх пацанчиків вже не може вражати, хай запхає свою думку, куди схоче. Бо класика — ще ого-го, а Параджанов — тим паче. І старий добрий домашній борщ смачніше і корисніше, ніж якась модна швидкоприготувальна мівіна…