От і почалась осінь. Знову бісова купа школярів у маршрутках, знову на дорогах затори. Знову стає холодно і мрячно на вулиці, а в душі, наче змія зі свого кубла, з’являється депресія. Можна забитись в куточок, слухати те, що вже давно-давно не слухав, перечитувати старі щоденники і вже давно забуті книжки, плакати і запивати все це заміцним чаєм. Можна?

Можна. А можна зробити так, як це роблю я – згадати, що було хорошого цього літа, чим воно було таким кайфовим, що аж так за ним сумно.

Літо починалося з того, що я, як і всі ви, вигадувала плани. Це було страшенне головоламання доти, доки я не побачила відео мельбурнського гурту Miami Horror на їхню пісню «Sometimes». Взагалі цей електро-поповий гурт вже видав два альбоми – дебютний «Bravado» (2008) та «Illumination» (2010). Тим не менше, саме комерційного успіху вони досягли за допомогою свого синглу «Sometimes». Я так і уявляла, як я, в сорочці, джинсових шортах і в кедах за руку з кимось, кому так само кайфово, як і мені, зістрибую зі скелі вниз, в чисту і теплу воду (і ніяких підводних каменів, шановні!)… Але не так сталося, як гадалося – стрибнути не вдалося, на морі не була, але відео сьогодні тішить просто тим, що я про це мріяла.

Далі робота та інші клопоти затягнули мене в свої тенета, і червень-липень я провела в пошуках тіні, прохолоди та гарної музики, яка могла б відволікти мене від пекельно гарячого міста. Пошуки наштовхнули мене на відео «Panic» від російського гурту Xuman. Цей гурт грає електро-поп (чесне слово, не знаю, чого мене на той електро-поп потягнуло – зроду-віку його не слухала), грає досить непогано – раджу ще послухати «No Return». Максі-сингл Xuman – «Panic» вийшов 5 липня і згодом на нього зняли відеокліп – це був перший досвід гурту в самостійних зйомках. У відео є звичайна версія, є подовжена, а є й альтернативна, яку я вам щиро не раджу дивитися, бо вона абсолютно ніяка.

А ще цього літа я активно зайнялась своїм здоров’ям – сіла на дієту, схудла на 7 кг, підкачалась трохи. Важко змусити себе качати прес зранку, особливо коли температура на вулиці +30, але я знайшла прекрасний стимул – займатись під P.O.D. – «Alive». Це пісня з другого альбому гурту – «Satelite» (2001), яка змогла стати одним з найпопулярніших відео на MTV – кажуть, що за позитивний месседж композиції. Справді! Дякую цій пісні за кожен вдих після чергового підходу до вправ.

Звичайно, коли ранок починався так активно і під таку драйвову музику, а ще коли цілий день була купа різних справ, ввечері хотілось послухати щось спокійне. Тут мені допомагала 25-річна Kina Grannis зі своїм синглом «Valentine». Дівчина вона талановита – якось навіть стала переможницею Doritos Crash the Super Bowl contest і отримала контракт з Interscope Records. Особисто я вдячна людям з цієї компанії за те, що помітили цю милу панянку з чарівним голосом.

Ну і наостанок – шалене відео на шалену пісню. Не знаю, як я його взагалі насмілилась подивитись, але я про це не пошкодувала – відволіклась від буденного на «5».

Не знаю, яким було ваше літо. Воно скінчилось, так, але обов’язково повернеться за рік.

З Болгарії приїхала з торбою трояндового варення та лікеру, повною головою нової фольк/поп музики та сумною звісткою для Сірожи Звєрєва.

Першого дня здалось, що потрапила в Туреччину, бо довкола всі чорняві і лунають якісь східні наспіви. Відіспавшись, я зрозуміла, що це таки болгари, і не всі вони чорняві. І музика зовсім не турецька. Просто болгарська традиція співу та звучання народних інструментів дилетантам нагадує турецькі мелодії.

Усвідомивши, що Україна – не Росія…еее…тобто Болгарія – не Туреччина, я взялася за вивчення тутешнього шоу-бізу. У них є аж три повноцінні музичні канали! А це для країни з 8 мільйонами населення дуже потужно. А от з кліпами складніше, бо їхня якість, в більшості випадків, паскудна, навіть в порівнянні з нашими камаліями та зібровими. Та й навіщо вигадувати оригінальні сюжети? Курортів повно, пляжі хороші, дівчата губаті, мачо підкачані. Ось вам і джентльменський набір болгарського кліпу: море-пляж, готель-басейн, танці-обніманці, смагляві хлопці, чорняві або русокосати изкусителки (спокусливі блондинки) в купальниках. До речі, більшість красунь подорожують з кліпу в кліп, і навіть купальники не перевдягають. Заможніші співаки та співачки купують фрукти і шампанське, орендують яхти і мотоцикли, а зовсім круті – знімають кліп в студії чи в клубі. Але від зміни локації ні дівки в купальниках, ні мужички-качки нікуди не зникають. З творчими псевдонімами болгари теж не морочаться, тому на ютубі їх знайти легко: Мария, Марина, Камелия, Анелия, Галина, Ивана, Константин, Борис…

Не дарма, ой не дарма, майже всі болгарські виконавці на Вікіпедії називаються pop-folk singer. Якщо увімкнути місцевий музичний канал, може здатися, що це таке собі караоке на 2-3 варіації попсової мелодії з елементами фольку. Але на третій день я навчилась їх розрізняти, і навіть знайшла непоганого співуна – Боріс Далі. У них таких багацько, думаю, їх можна легко розкрутити в Україні, особливо в літній сезон. Бо набридли вже віталікі козловські – хочеться чоловіків, без укладки та макіяжу.

Уваги заслуговує і Константін. Він навіть примудрився зняти кліп не літом, і навіть не на пляжі. Дівчат голих немає, і він в якомусь в’язаному халаті – отакий от оригінал.

Тепер мені зрозуміло, звідки у Філіпа Кіркорова пристрасть до шика-блєска, і чому він поїхав з Болгарії. Надто велика конкуренція, там такі Філі на кожному кроці. От хоча б Ерік. Я не поціновувачка такої краси, але зовнішньо він вражаючий, і кліп порнографічний, і пісня про точку G. Проти такого навіть двохметровий Кіркоров не попре:

Ще у них є свій Потап, тільки замість Насті в нього така собі болгарська Софія Ротару. А замість «йоу, еврібаді камон» вони часто повторюють «Ъ», тобто українською «И». Найоригінальніша пісня і кліп, яку довелося бачити. Мені до вподоби.

Піковим переживанням мого знайомства з популярною музикою Болгарії був Азіс. Він не просто зірка – він ціла хвостата комета!

Справжнє ім’я цього індивідума – Васил Троянов Боянов. У співуна є чоловік Нікі та дочка Рая. Від нього фанатіє півкраїни, про що свідчить хоч той факт, що Азіса визнали особистістю ХХ сторіччя в Болгарії, і він отримує найвищі гонорари з усіх місцевих музикантів. Його збочені кліпи крутять навіть в дитячий час, а плакати, де він цілується з коханим, висіли в столиці Болгарії навпроти Софійського університету.

Так що, Сірожа Звєрєв, збирай довідки, оформлюй пенсію, консервуй помідори, бо твій час минув. Тримайся Сірожа, не плач, мужики не плачуть…ой, сорі, поплач Сіроженька, поплач, мo’ легше стане.

Оце перше творіння Азіса, яке я побачила. Побачила і завмерла перед телеящиком. Справжній шок. «Удряй ме, врази ме, затем ме желай»…

Цікаво Азіс-«залізний кінь» виглядає і в дуеті з порядними дамами у вечірніх сукнях.

Не слід говорити, що такий вже він пропащий. Азіс чесно пробував стати мачо, підкосити чи то під Кіркорова, чи то під Таркана…

…але що поробиш, любить він брутальних чоловіків. Тільки от вони його до сліз і до алкоголізму доводять. Казли ці мужики, Азісику, казли…

На щастя, на кожну отруту є протиотрута. Справжньою і енергетично найпотужнішою все одно є лише автентична і фольклорна музика. Органічний продукт, без домішок і ГМО. Смачнішою за трояндовий лікер для мене виявилась пісня болгарсько-турецького оркестру Nazmi`ler.

Дякую Болгарії і болгарам, прекрасна країна, чудові люди! Але буду рушати далі. У світі ще багато неймовірного

У попередньому пості я розповідала про «Тіні забутих предків». Але, як то кажуть, іноді тягне подумати про високі матерії, а іноді – посидіти з попкорном (вибачте, що повторююся, але дуже люблю попкорн і чортзна-скільки його не їла). 

Якщо ж хочете поєднати приємне та корисне, беріть зручні сідала, друзяк і дивіться «Пропалу грамоту»!
Був такий відомий дядя Іван Драч. Ото він почитав раннього Гоголя і забацав дуже класний сценарій про козаків, що везли до Петербурга гетьманську грамоту.

Головні герої – козак Василь та його побратим Андрій – потрапляють у різні пригоди, і, звісно, не обходиться без чортів та всілякої нечистої сили. Тут вам і гаряча смола, і грішники у казанках, і звабливі чортиці, і все як треба. Дуже класно виписані характери персонажів: спокійний аж до флегматичності Василь, запальний Андрій.

Добрий Чорт – то взагалі персик, дружина Василя – така собі справжня українська феміна, у якої чоловік під стіночкою та навшпиньках пересувається. З нею особливий прикол: вона являється Василеві в образі відьми, а потім ще й самої імператриці (уявіть жах бідного козака, куди не поткнись – усюди дружина, і в пеклі дістала!). Актори зіграли бездоганно, а найбільшим сюрпризом для мене був Іван Миколайчук.

Після «Тіней забутих предків» якось важко уявити його у комедійній ролі, але козак Василь – просто супер, у деяких місцях я сміялась як ненормальна. Наприклад, на початку подорожі Василь зустрічає Доброго Чорта, той пропонує випити «по черепушечці» на коня (причому «черепушечка» – то колоритний зубастий череп, мрія дантиста). На цю пропозицію Василь гордо відповідає: «За поводом не п’ю!». Ще один суперовий момент: наші герої продирають очі після нічної гулянки у корчмі,

Гулянка:

до них підходить добра фея в лиці Одарки з розсолом. Василь накидується на той божественний напій, дуже колоритно спльовує шматок огірка, а потім руками запихує голову у відерце (типу як в анекдоті: «Ось я раніше горілку відрами пив…» – «А тепер шо?» – «А тепер пика не пролазить!»). Розповісти важко, треба бачити. «Пропала грамота» – це справжній український гумор, як то кажуть, із перцем. До перегляду рекомендується, вибачте, спорожнити сечовий міхур, а то може статися несподіванка.

Я, до речі, замислилась над питанням національного гумору. Що українцеві добре, то свині смерть… що нам смішно, то німців не впирає. Але ось питання: італійські чи, приміром, французькі комедії дивиться мало не увесь світ, усі розуміють. Ну, там, витончений гумор і все таке. Американські комедії тим більше дивляться і розуміють (іноді примітив такий, що і не смішно). Але хто, крім українців, зрозуміє український гумор?! Отож дивіться «Пропалу грамоту» і насолоджуйтесь фірмовим гумором «Made in Ukraine».

Ще у фільмі багато класних народних пісень. Я, ось така фігова українка, не знала мелодій багатьох із них. Тексти знайомі, а як співаються – то питання. Тому для мене «Грамота» стала своєрідним лікбезом. Деякі пісні, до речі, виконала Ніна Матвієнко. Мабуть, ніхто би не зміг заспівати їх краще, ніж вона. І ось він, секрет успіху: уважне ставлення режисера до дрібниць. Кожна пісня, кожен костюм, кожне обличчя в епізодах підібрані ретельно, кожна найменша деталь має значення. Можна сказати точно: Борис Івченко зняв реально тяговий фільм. Можна і народний побут вивчати, і гарними чоловіками милуватися (козак Андрій та головний чортяка у пеклі – то просто еротична мрія будь-якої дівчини). Легкий біль у м’язах пресу і гарний настрій гарантовано.

Отож, любі мої, дивіться «Пропалу грамоту». Перегляди й читання класики взагалі сприяють стрімкому зростанню у власних очах. Тим більше, треба знати своє, українське. І, чесне слово, після фільму у вас виникне бажання погортати Гоголя – так, заради цікавості…
Уривок з фільму:

Не встигли дівчата (і деякі хлопці) «відпищати» за екранізацією третьої книги з «вампірської саги» Стефані Маєр, як у них з’явилась можливість пищати ще голосніше – в липні письменниця випустила книжку «Друге коротке життя Брі Таннер».

Якщо ви читали або дивилися «Затемнення», то маєте пам’ятати бідну, затуркану вампірську дівчинку Брі, яку вбили Волтурі, хоча клан Калленів заступився за неї. Вона ще тоді дуже хотіла напасти на Беллу, а та дивилась на неї з цікавістю вченого-зоолога, бо міркувала, чи буде такою ж нервовою і червоноокою, як Брі. Нагадаю також, що Таннер зіграла 15-річна акторка Джодель Ферланд (Jodelle Ferland). Згадали дівчинку? Так от, нова книжка Маєр якраз про неї.

«Оскільки Брі була єдиним новооберненим вампіром, якого бачила Белла, то саме до неї я почала виявляти цікавість. Я почала замислюватись над тим, що відбувається в її світі, над тим, як це, жити в підвалі з іншими новооберненими, полювати на людей. Я почала уявляти світ таким, яким його бачила Брі. І в мене це виходило легко. З самого початку я уявляла персонаж Брі дуже чітко, та й деякі її друзі «ожили» без зайвих зусиль. Я почала робити все, як завжди: намагалась написати короткий синопсис подій, які будуть відбуватись, і закінчити його коротким діалогом. В цьому випадку, вийшло так, що замість синопсису я написала один день з життя Брі», – розповіла в передмові до книги Маєр.

Вочевидь, письменниці так сподобався початок розповіді про Таннер, що вона дописала її до кінця. Так з’явилася книжка. І не просто книжка, а нова піджива для вампіроманів.

Як окрему історію її сприймати не варто. Якщо ви не читали «Затемнення», не зможете провести аналогії між подіями в цих двох книжках. Проте, вона є хорошим доповненням до основного твору, бо розкриває характер Райлі (хлопчини, якого закохала в себе Вікторія і з яким вона прийшла по Беллу, доки решта вампірів та вервольфів билися). «Друге коротке життя…» розповідає дещо більше про вампірів, те, якими їх уявила собі письменниця і пояснює, як готувались вампіри Вікторії до битви з Калленами. Ну, і як завжди у Маєр, в книзі знайшлося місце і для кохання. Навіть для такого – вампірського – у підвалі.

У мене всьо хорошо. Час від часу випиваю, курю, а іноді й канци гарні відвідую, як от у Києві. Поїхав, значить, культурно завершити там свої справи і помітив на вулиці цікаву афішку виступу непоганого гурту. На наступний день (коли я вже мав би відкисати у Кіровограді) у Докерсі АВС заграють Українські Рокабільщики “От Вінта!“. Довелося залишитися, ну як таке пропустити?

Грошей у кишенях було небагато і немало. Рівно стільки, щоб зняти барижний номер у “Андріївській” і відгудіти на канці. Приїхав зморений спати, так нєт блін! Мостять якісь техніки на подвір’ї “Воздвіженського”, чий двір тісно контактує із двором мого готелю, сцену. А в мене вікна прямо туди виходять. І не можуть музику, як всі нормальні звукорєзи та працівники тусовок включити за хвилин 20 до дупотряски, НІ вони врубають за чотири години до початку! Ну то такє… поспати в мене не вийшло. Видзвонив кєнта (тьоска, та ще й зємлячок), кажу приїжджай подивимося, що тут за туса планується. Доки він зібрався, доки доїхав пройшло не менш трьох годин – а гості вже почали збиратися. Я ж пішов його, зустрів, повертаємося в номер, а нас впустити не хочуть, кажуть: “Закритая вічірінка, вход только па пріглашеніям”. Показав ключи від номера, все пояснив – впустили.

Перевдяглись у нормальні попсові шмотки і потулили ми з Мішкою дивитися, шо там і як там. Виходимо, а там рай для хейтера слюнявої попси. І майже вся фабрика зірок друга, і Альоша з Євробачення, і Катя Осадча з мікрохфоном програму веде, і Саша Каневський в окулярах бігає, ще й Діма Шуров кудрями світить. Цікаво було на цей цирк дивитися, чисто для разширєнія кругазора. Дізналися, шо воно таке є: бармен людина привітна, підказав, шо модний показ шмоток від Маши Рєви, а називається все це “Bazaar Fashion Night”.

Корочє кажучи: нічого цікавого не було. Тьолкі не дають, мужекі не зовсім мужекі, а шмоткі ті так сєбє – нічого особливого. Швидко познайомилися з колєгою Костіком (журнал “тєлєнєдєля”, “ОК!”), зтиріли з бару бутилку рому Боккарді, роздушили її, запили олінклюзівним вином і поперли в номер спати…

Краще б я не прокинувся наступного ранку! Міши немає – поїхав чогось в КНУКіМ, а в номері безлад. На підлозі бонг перевернутий, карніз поряд, одяг по всій кімнаті розкиданий, а я мертвий – стандартна схєма. Відніс ключ на рецепцію і поїхав до концерту “вінтів” втикати на Хресті.

Канц був дуже крутим! Нічого, що затримався на півтори години (мені треба було десь втикати ніч). Журавель із своєю фірмовою гітаркою (подарунок від “Ред Елвісиз”) давав нереального жару.

Почули ми майже всі хіти гурту, програма суперова: “дарма я наївся цибулі”, “їхав козак”, “не мала баба клопоту купила порося” та ін. У людей зносило дах, а американець років так за 40 просто закохався у музику хлопців і неначе дитина благав про автограф. Враховуючи те, що публіка була віком від 20 до 40 рочків, сікьюріті явно не очікували, шо мене п’яного може щось зупинить вилізти на сцену. Обійшлося звичайно без стейджджампінгу, але лящів я ледь не отримав.

Закривали канцик дуже круті каверисти “Сhill out”! Суперове виконання всесвітніх хітів: “Song 2″, “Smells Like Teen Spirit”, “Hit The Road Jack”, та багато-багато інших змусило публіку залишитись в Докерсі і не пітляти на бокову.

Музиканти красавци, а вокалістка Маша – лапочка. Я в тебе закохався Маруся, і хочу від тебе дітей!!!

Ось такі справи. Сподіваюсь, я вас не напряг і вам було цікаво. Щастя вам, здоров’я, ланоса й квартиру у Києві, до побачення.

«Перше правило бійцівського клубу –

нікому не розповідай про бійцівський клуб.

Друге правило бійцівського клубу –

ніколи нікому не розповідай про бійцівський клуб».

Я збираюсь знехтувати вищезазначеними правилами і розповісти вам про «Бійцівський клуб». Не конкретно про книжку Чака Паланіка (чи Палагнюка – як вам більше тішить очиці) або про фільм Девіда Фінчера, а загалом – і про те, і про інше.

Думаю, що кожен з вас вже давно подивився фільм з Бредом Пітом, Едвардом Нортоном та Хеленою Бонем Картер в головних ролях. Мали б ви його подивитися принаймні тому, що він входить до списку «250 найкращих фільмів за версією IMDb» та «50 фільмів, котрі треба переглянути перед тим, як помреш». Книжку зазвичай всі читають тоді, коли подивляться кінострічку (хоча у мене відбулось навпаки).

Основна фішка і фільму з усією його динамічністю, і книжки з усіма її літературними засобами, полягає в першу чергу тому, що в них йдеться про те, як «вбити в собі жлоба». І «жлоб» тут не той, хто зажимає якісь свої цяцьки чи не дає поїсти друзям, хвилюючись за свою ситість. «Жлоб» – це людина, залежна від своїх речей, тобто так звана людина з «суспільства споживання». І тут нема чого стидатись – всі ми такі, всім хочеться мати гарне м’яке ліжко, модний телефон, швидку машину. «Речі, котрими ти володієш, кінець-кінцем заволодівають тобою». І є люди, здатні зрозуміти це.

Саме такою людиною виявився Оповідач (або ж Тайлер – як ви там собі зрозумієте сюжет). Відкриття бійцівського клубу – це не просте бажання набити комусь пику. Це бажання вирватись з цього споживацького світу і позбутися зайвого. А роздвоєння особистості, проблеми зі сном, кохання (чи його подоба) в «Бійцівському клубі» відіграють другорядну, пояснювальну роль.

Якщо ви досі не знайомі ані з книгою, ані з фільмом, прочитайте спершу книгу (тим паче, українською вона гарно перекладена Стронґовським для видавництва «Фоліо»), а потім дивіться кінокартину. І НЕ порівнюйте, що вам більше до вподоби – аналізуйте, чи хочете ви бути рабами речей і ситуації довкола або ж бажаєте щось змінити. «Новачок зобов’язаний прийняти бій».

P.S. Ще кілька причин і читати, і дивитись «Бійцівський клуб»:

1. Кінцівка книжки не співпадає з кінцівкою фільму;

2. У стрічці використано 25-й кадр: чотири рази на мить у кадрі з’являється Тайлер (Бред Піт) – ще до офіційної появи цього героя в сюжеті. В кінці фільму, коли відбуваються вибухи, у кадрі блимає пеніс (за аналогією з хобі головного героя, котрий вклеював кадри з еротичних фільмів у сімейне відео)

3. У сцені, коли один з членів «Бійцівського клубу» обливає священика водою, картинка у якийсь момент труситься. Це відбулося через те, що оператор не зміг стримати сміху.

4. Читання розвиває уяву;)

s

Пригадай трейлер:

… і тішаться в Європі й Америці батьки,

коли їх діти-гоміки стають на рушники …

Кімната професійної орієнтації – яскравий спогад зі студентських років. Цей таємничий кабінет в нас завжди викликав підвищену цікавість. Тоді ми ще активно жартували з приводу сексуальної зорієнтованості суспільства. Проте, сьогодні вже не так смішно. Складається враження, що люди з традиційною орієнтацію поступово перетворюються на меншість. Світ накриває нищівна блакитна хвиля і вже ні в чому не можна бути певним.

Невже все почалося ще до нашої ери? Чому, скажімо, повстав Спартак та його друзі? За що насправді вони боролися? Чиї права відстоювали? Яка ідея змогла об’єднати таку кількість чоловіків?

Пізніше, підозріло почали себе вести запорозькі козаки. Вперто не пускаючи жінок на Січ. А Хмельницький частенько Тугай-Бея у Криму навідував. Ночувати, навіть, лишався.

В решті решт, неоднозначно сприймаються й рядки незламного Франка: «Лупайте сю скалу, бо вам призначено скалу сесю розбить». Це він до кого?

А як ж тепер не сумніватися у постулатах Жовтневого перевороту? Потрапивши під вплив західних активістів Ленін впевнено та надовго наблизив до нас ідеї тотальної рівності. При чому поглядів своїх не приховував і друзів не цурався. Власним прикладом надихаючи пролетарів цілого світу до єднання.

Модний колір швидко зажеврів і у радянській літературі. Головним улюбленцем революційного покоління став Максим Горький. А, у свою чергу, «Горьким» він став, вочевидь, не просто так.

З появою телебачення пропаганда вольностей та рівностей отримала новий поштовх – «Блакитний Вогник». Ця розважальна телепередача щовихідних ненав’язливо підфарбовувала пролетарське життя новими фарбами. У підсумку, радянські вільнолюби протрималися разом незабутні 69 років. А після розпаду ідилії, В’ячеслав Бутусов ще довго підводив очі та замріяно співав «Я хочу быть с тобой».

Зовсім нещодавно на потребу перезавантаження суспільної моралі прозоро натякнули заокеанські брати Вачовські. І хоч їхню «Матрицю» в Україні переглянуло близько восьми мільйонів людей, запідозрити у прихильності до перезавантажень можна хіба Савіка Шустера та братів Борисенків. Перший свого часу насторожив своєю «Свободою», а зіркові фабриканти невтомним спільним вовтуженням. Хоча слід відзначити: вони чудово пасують один одному.

Власний досвід спілкування з гомолюбами підказує, що вони ще більш непередбачувані ніж жінки. Тому чекати на логіку у їхніх діях справа марна та невдячна. Так само, як і шукати панацею від них. Яєць та палок вони точно не бояться. А масове лікування стане для них лише приємно проведеним часом у тісному колі однодумців за улюбленою грою в очко.

Зазвичай блоги створюються для того, щоби писати про те, що подобається. Або обурюватись тим, що не подобається. Мені завжди до вподоби книжки.

В м’якеньких палітурочках і в тверденьких. Товстенні і тонюсінькі. Старі, які пахнуть пилюкою та часом, і новісінькі, які пахнуть типографією і руками типографників. Тому здебільшого (а може і постійно) я розповідатиму вам про літературу.

На цей раз – про «Жарт» – дебютний твір чеського письменника Мілана Кундери, написаний у 1965 році. Якщо ви чули про Кундеру, то знаєте і про його найвідомішу книжку – «Нестерпна легкість буття», що вийшла у 1984 році. В чомусь ці романи перегукуються. Вони – про долі звичайних людей, котрі страждали від витребеньок історії та соціальних струсів.

Власне у «Жарті» багато місця займає комунізм. Той, радянський, з партійними зборами, з виключеннями з партії за «неправильні» слова. А точніше – за «жарт», який головний герой надіслав своїй знайомій і який обернувся для нього виключенням з парії, з інституту і роботою в штрафному батальйоні. Комунізм у «Жарті» витісняє все національне, що є в народу, всі його звичаї, і навіть музику. До речі, роман цікавий тим, що в одній з його частин (а їх сім) детальна увага приділяється роздумам одного з персонажів про музику. Тодішні музиканти Чехословаччини, щоби не втратити власну національну свідомість, повірили в комуністичні ідеали та вирішили популізувати народну музику. Вони взяли за взірець джаз (якщо афроамериканська музика змогла досягти шаленого успіху, то і модернізація чехословацької музики зможе зробити її популярною). І не дивно, що окрім народних текстів почали з’являтись пісні про Сталіна, про кооперативні поля, про те, як гарно живеться без пана…

Якщо сприймати цей роман з точки зору історичної правди, а не просто як книжечку для розваг, то на думку спадає таке: ціле покоління людей, котрі вірили в брехливі ідеали, стояли за те, що могло їх знищити в будь-який момент. Люди не бачили межі між національним і соціалістичним, а лише вірили (або робили вигляд, що вірять)…

Але то все балачки про політику, про історичне, а ми ж тут про книгу говоримо. «Чим взагалі може зачепити Кундера?», – так ви можете спитати. Як на мене, перше – це поєднання таких важливих історичних думок, опис історичної ситуації з розкриттям характерів героїв. Вони і кохають, і відчувають ненависть. І все видається таким, що було насправді, не вигаданим. Окрім того, Кундера має неабиякий стиль: як я вже писала вище, в романі сім частин. Кожна з них має ім’я одного з головних персонажів (а остання – цілих три імені). Окреме ім’я – інша точка зору. В кінці, всі ці позиції поєднуються в одну – і стає зрозуміло, про що насправді роман, хто з ким в яких стосунках(без сексуальних стосунків, до речі, також не обійшлось), і якою могла б бути кінцівка. Цей прийом Кундера використав і в «Нестерпній легкості буття», тому для мене ці дві книжки дуже схожі. Хіба що у «Жарті» більше комунізму – все так і «пахне» совком.

Моє знайомство з Кундерою на цьому не завершується – він пише цікаво, а почитати у нього є багато чого. Сподіваюсь, ви так само не залишились байдужими. Тож, читайте та не обмежуйте себе в жартах.

P.S. Між іншим, «Жарт» був екранізований у 1969 році. Сценарій до фільму писав, зокрема, й Кундера. Тож, якщо на книжку часу немає, пошукайте однойменну стрічку режисера Яромила Іреша (Jaromil Jireš).

Моя хороша подруга Едік стверджує, що слово «підарас» є нормальним і необразливим. А ще він каже, що геї – це Елтон Джон, Фреді Меркьюрі і, як нещодавно з’ясувалось, Ріккі Мартін. А звичайні чоловіки нетрадиційної орієнтації – підараси. Ну, як пояснив Едік, казати на підарасів «гей» це все одно, що прибиральницю називати «менеджером з чистоти».

Сперечатися з Едіком не буду. Я ж – не підарасиня. Але дещо про гламурних мальчиків я вам таки розповім.

Нещодавно в Україні вперше відбувся конкурс «Містер Гей Україна 2010». Переміг 25-тирічний айтішник Олександр з Києва:

Відтепер містер Саша зобов’язаний пропагувати українську гей-культуру. Чим, згідно з положеннями про конкурс, і займатиметься надалі. Взагалі-то мені більше сподобався хлопець, котрому дали друге місце – 20-річний Олександр з Харкова:

Але за переможця я рада. Тільки мені цікаво, як саме він пропагуватиме українську гей-культуру? Логічніше було б, щоби в конкурсі брали участь якісь відомі люди. Ті, котрі фанатів мають і перед народом виступають. От чим вам не «містер гей» (українець за походженням) Артьом Іванов, котрий співає в гурті «Инь-Ян»:

Він, між іншим, сам зізнався, що відвідує гей-бари і в курсі, що пісні колективу користуються там великою популярністю.

Так само рекламувати підарасів зміг би і його колега Сергій Ашихмін. Він на гея більше схожий:

А ще є такий співак Валентин Стрикало. Він хоч і віднєкується від підарастичності і стверджує, що «не такий», але компромат є компромат. Спочатку пісня «Всё решено, мама, я – гей», потім – фоточка:

Також впевнена – підараси повірять Владу Ямі. Як на мене, він для них авторитет. От скаже Влад два слова – і всі геї України перестануть соромитися своїх вподобань.

Не буду приховувати, я й сама дивлюсь на Влада – і в голові щось шепоче: «Гей, гей, гей». А може то просто чергова пісня Руслани крутиться?

Ой, не знаю, що й думати… Скажу одне, від тотальної підарастії я не в захваті. Тому наступне відео присвячую справжнім мужикам. І Мойому тоже:

Фух, спітніла, поки обводила кружечком всі нормальні передачі в програмі. Вже боюся зайвий раз вмикати телевізор: там або футбол, або реклама. Повидумляли на мою голову ці чемпіонати. Так, що головне – і Мій туди ж! Ні тобі поговорити, ні потрахатись. Гірше свинячого грипу. Коли Юлька епідемію об’явила, то мій хоть митись став. А з цим футболом його не то, щоб ноги помити, його поїсти не затягнеш. Ніколи Йому! Краще б фігурне катання дивися!

А поки наручники, пльотка і нове шкіряне бікіні припадають пилом, я перечитую журнали, які сусідка поприносила. Вивчаю модні тенденції. І знаєте, що помітила? Гагу! Раніше про неї – ні слуху, ні духу. А тепер – скрізь! Скоро вже з розеток вилазити буде. Скажу вам чесно, Гага – відстій. Ну, що може бути хорошого в людині, котра спочатку зваблювала якихось бульдогів, потім не могла визначитись – мальчік воно чи дєвочка, а далі взагалі собі рака на голову посадила – і в люди пішла:

Відро їй на голову вдіти і пару раз постукати, щоб хєрньою не займалась. Брітні Спірс і то в сто разів краща.

От, у Леді Гаги яке ім’я справжнє? Стефані Джоан Анджеліна Джерманотта! Стєпаніда по-нашому! А у Брітні Спірс, яке? Правильно – Брітні Спірс!

Ніякого обману. Все, як є. Натуральна женщіна. А не який віртуально-синтетичний гуманоїд. От захотілося їй поплакати – плаче.

Хочеться сміятися – сміється.

Дивується…

…і обурюється, як, скажімо, я або інша читачка/ч цього посту

Коли у Брітні Спірс чухається рот, вона його чеше:

Коли їй в дупу залазять труси, вона не нервує і не панікує. Бо вона знає, що у неї є руки:

Брітні любить читати. І байдуже, що її словниковий запас поповнюється лише за допомогою етикеток на пляшках.

Як і більшість жінок, Брітні любить красиво виходити на фотографіях. А що роблять жінки у такому випадку? Правильно! Фотографуються в обнімку з кущами, деревами, розами (а деякі – з килимами):

Коли жінки хочуть кохання, грошей, схуднути, нову надто дорогу сукню, коли розчаровуються в житті або просто шукають пригод, вони що роблять? Правильно, змінюють зачіску.

А ще Брітні Спірс не любить, коли футболка чіпляється за вуха:

І не боїться ходити недонафарбованою:

І навіть те, що Брітні Спірс інколи стає трошки товстою або нервовою, їй можна пробачити. Бо вона – мама.

Р. S. Лежу на дивані, їм полуницю, думаю о жизні…